Як пристосувати освіту до ринку праці? Чому виховати людину – не менш важливо, ніж навчити професії? У чому проблеми і переваги малих університетів – таких, як УКУ і Могилянка, та великих – як Шевченків і Франковий. Лекція Михайла Винницького «Вища освіта: візія та виклики завтрашнього дня», прочитана в Центрі Шептицького у Львові.

Михайло Винницький, керівник секретаріату Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, викладач Львівської бізнес-школи УКУ та Києво-Могилянської академії

«Що ми фінансуємо в наших університетах? Мурзилки»

Сьогодні будемо говорити про освіту – про візію i виклики завтрашнього дня у вищій освіті.

Виклик величі. Для чого нам 1200 університетів?

Я працюю керівником секретаріату Національного агентства забезпечення якості вищої освіти. Але те, що я зараз говоритиму, в жодному випадку не слід сприймати як офіційну позицію Національного агентства. Моя лекція не схвалена цим органом – ні головою, ні взагалі колегіальним органом. Я сьогодні говорю сам від себе.

Ми говоримо про певну специфічну історію розвитку закладів вищої освіти в Україні. Наголос – на слові «специфічна». Тому що у нас дуже велике розмаїття того, що ми називаємо «університети» чи «заклади вищої освіти».

Ми намагатимемося трошки типологізувати університети в майбутньому, передбачити, як це буде розвиватися. Одночасно маємо розуміти, що це небезпечна і дуже невдячна справа. Останнього разу спроба створити і узаконити типи університетів була за часів міністра Табачника. Він насправді використовував це як засіб для того, щоб або понизити, або взагалі закрити маленькі університети, як, наприклад, Український католицький університет або Києво-Могилянська академія. Фактично, йшлося про боротьбу з неугодними політично. Але ми маємо на увазі не це – а те, як органічно будуть розвиватися типи університетів.

Я говоритиму про певний органічний еволюційний розвиток вищої освіти. Не йдеться про те, що буде якесь там чи агентство, чи міністерство, чи Кабінет Міністрів, чи будь-хто інший, хто накладатиме чи насаджуватиме свою візію. Надзвичайно важливо, щоб ми як освітяни, учасники освітнього процесу, розуміли, куди ми рухаємося. Щоб ми досягнули того, що в парадигмі якості в Європі називається fitness for purpose.

Отже, спочатку ми маємо зрозуміти, навіщо ми існуємо. А після того – думати далі, як ми будемо створювати ту сутність, яка б відповідала нашій поставленій цілі.

Є кілька викликів, про які я хочу згадати.

Один виклик – загальнонаціональний. Він дуже проблематичний, зокрема в контексті УКУ, в контексті створених після Незалежності університетів в Україні. Це є виклик ліберальної освіти – те, що ми називаємо liberal arts.

Covid-19 завів свої особливості за минулі півтора року. Університети пережили закриття аудиторій. Змішане навчання – це виклик майбутнього. Виклик майбутнього, який насправді вже сьогодні настав. З вересня, всі надіємось, що ми повертаємося в аудиторію. Але та аудиторія вже не буде тією аудиторію, якою була в 2017 чи 2018 році. Тому що тоді ми говорили про змішане навчання як теорію, як додаток, як можливості. А сьогодні це вже реальність, з якою маємо жити повсякденно.

Я також хочу звернутися до виклику дуальної освіти. Це питання є актуальним через те, що торкається, скажімо так, прив'язки освіти з роботодавцем. Ми залишаємося в концепції, що основна ціль освіти – це підготувати молоду людину до ринку праці. Я вважаю, що це проблематична парадигма, вона нам залишається з індустріальної ери.

Ну і останнє: що робити з наукою? Дуже часто чуємо таку фразу, що без науки немає економіки, а без економіки – нема освіти. Проблема: що таке наука? У нас є певна неузгодженість, яка закладена інституційно, в тому числі у фінансуванні: стаття «наука», стаття «освіта» – окремі. Інституційно вони теж окремі, бо, в основному, наука має відбуватися не в університетах, а в академіях наук.

286. Це кількість закладів вищої освіти, які сьогодні існують в Україні. Це заклади, які пропонують бакалаврську, магістерську, часом аспірантську освіту – 212 державних і 74 приватних.

Треба розуміти, що це достатньо велика цифра. Тим більше, що сотня з тих понад двохсот мають так званий статус національного. На щастя, у зв'язку з новими змінами до закону про вищу освіту статус національного, фактично, майже нівельований – він став таким собі престижним, але якогось фінансового наслідку за собою не має. Це певний абсурд, коли в країні понад сто «національних».

Якщо рахувати ті заклади, які надають тільки один рівень вищої освіти, то у нас 1200 закладів вищої освіти. Чому? Тому що в нас є приблизно 800 наукових установ, які мають право видавати ступінь phd. І в нас є достатньо велика кількість коледжів, які працюють у сфері професійно-технічної освіти, але надають ступінь бакалавра. Якщо порахувати ці всі заклади, то виходимо на цифру – понад 1200 закладів вищої освіти. Як так сталося, що в нас така величезна цифра, таке розпорошення?

Я почав цікавитися якраз цим питанням еволюції.

Нещодавно до Києва приїздила проректорка Аризонського державного університету. Цей університет оголосив, що незабаром планує відкрити в Україні такий собі еквівалент американського університету. Я почав цікавиться: що ж то за Аризонський університет? Перше, що треба знати, йдеться про університет, який за останні 10 років зріс за числом студентів від 40 тисяч до понад 100 тисяч. Це величезний ріст. Ректор цього університету проаналізував певну еволюцію американської системи і зрозумів, що прийшов час на так звану «п'яту хвилю». Це мене надихнуло, щоб подумати про певний еволюційний процес українських вишів.

Насправді говоритиму не про еволюцію – а більше про спадщину. Як так сталося, що в нас 286 університетів і понад 1200 закладів, які надають послуги з вищою освітою?

Перша річ – у нас залишається певний спадок Радянського Союзу, який проявляється в спеціалізованих інститутах. Наприклад, авіаційний, транспортний, лісотехнічний і так далі. В Дніпрі ми маємо металургійний, хіміко-технологічний, будівельний. Це спеціалізовані інститути, які пізніше перетворювалися в університети. В будь-якому випадку, це інша традиція, ніж західна, де формуються величезні заклади – 40 тисяч, 50 тисяч, 100 тисяч студентів, які мають розгалужені різні напрями.

Другий спадок – спадок імперії. Насправді спадок двох імперій, які взяли собі за модель так звану гумбольдтську модель університету. Не зупинятимуся надовго, скажу лише, що гумбольдтську систему критикують через те, що вона дистанційована від соціуму. Маємо вежу зі слонової кості, яка називається «університет», у якій поважні академіки збираються, вони мають свої спецради, мають свої цілі, процеси і так далі. Але це має мало що спільного з ринком праці, з реальним життям.

Є в нас спадок Скоропадського. Національна академія наук була створена саме декретом гетьмана Скоропадського. Цей спадок дещо проблемний. Мене часто звинувачують в тому, що я нібито ворог Академії наук... Я зовсім не ворог. Я просто маю на увазі, що специфіка існування цієї Академії наук створює в реальності певні проблеми для розвитку дослідницького університету західного типу в Україні.

Далі ми можемо говорити про спадок індустріальної ери – розширена мережа коледжів і училищ, які, фактично, були націлені на підготовку кадрів радянської доби для народного господарства. Ці інституції після Незалежності, при переході до постіндустріальної ери, дуже часто мають проблему себе знайти.

І останнє, я би сказав, – це спадок 90-х. Вища освіта перетворилася на бізнес.

У нас специфічна історія. У результаті маємо унікальні спеціалізовані заклади вищої освіти. Деякі з них насправді надзвичайні. Беремо авіаційну галузь – Національний авіаційний університет у Києві, Харківський авіаційний інститут, який сьогодні називається «Аерокосмічний університет». Це цікаві спеціалізовані заклади, еквівалентів яких ми не бачимо у західному світі. Мистецькі заклади. Юридичні заклади. Маємо унікальні два – в Одесі і Харкові – юридичні заклади, які є дуже спеціалізованими. Очевидно, проблематично їх називати університетами.

Університет, традиційно, має бути місцем, у якому формується певний широкий світогляд. Умовно кажучи, існує можливість якщо не в самій аудиторії, то щонайменше в кафетерії, щоби фізик поспілкувався із філософом. Фізик з філософом спілкуватися не буде, якщо вони в юридичній академії, тому що там нема ні фізика, ні філософа – там всі юристи.

Лісотехнічний, будівельні університети… Педагогічні – залишилися нам фактично в кожній області. І аграрні.

Водночас, ми маємо надзвичайно цікавий феномен, який виник у роки Незалежності. Я стою на території одного з таких феноменів – Український католицький університет. І маю дотичність до іншого – Києво-Могилянська академія. Це малі спільноти, які мріють про те, щоб бути так званими liberal arts colleges чи liberal arts universities.

Я менше говоритиму про політехнічні інститути. Мені здається, що наші політехнічні інститути дуже успішно трансформуються із машинобудування, з індустріальної ери, до підготовки власне працівників постіндустріальної ери – айтішників. Це можна говорити і про Львів, і про Київ, і про Харків, і про Дніпро, і, фактично, про Одесу. Процес пішов.

Ну і найважливіша річ, яка насправді болить, – це наші флагмани. Класичні університети, до яких ми можемо зарахувати Львівський Франка, Київський Шевченка, Харківський Каразіна, Мечнікова в Одесі, Дніпровський Гончара. Ми всі знаємо, як проблематично їх трансфо

Джерело