Юрій Ребрик – оператор документального фільму "Підвал", який був відзнятий під час волонтерської поїздки у Сєвєродонецьк на Луганщині. Після тимчасової окупації міста в укриття, де переховувались люди з фільму, прилетів російський снаряд. Троє людей загнули та 85 були пораненими.

Чому люди не хотіли евакуйовуватися, живучи під обстрілами, як знімався документальний фільм "Підвал" та про волонтерство Юрій Ребрик розповів в інтерв'ю Суспільному.

– Як Ви потрапили у підвал, де жили люди?

– В підвал я потрапив випадково. Тому, що ми завжди привозили допомогу, харчі. Вивантажували, забирали людей, відвозили. А людина, яка нас супроводжувала, показувала нам, де найбільш нужденні. В цей момент він каже: ідемо я щось тобі покажу. І коли він мене відвів у підвал, то перше, що мене вразило, як люди можуть жити в таких умовах. Тому, що на той час не було генератора, люди були без світла. Умови були страшні.

Найстрашніше, що було, це те, що в таких умовах жили діти. Потім мене відвели та показали, що там ще є папуги, коти та собаки. А ще папузі співати хотілося…то ось це мене вразило. Коли були вибухи та діти лякалися, то ми зверталися до батьків: чого ви не вивозите дітей, чого не їдете?

– Чому люди відмовлялися виїжджати з міста?

– Багато причин. Перша – страх. Багато людей не виїжджало за кордон, а були й такі що з області не виїжджали ніколи. І те що їх чекало, вони не знали, вони казали, що не мають грошей. Ми не знаємо кому ми там потрібні. Цей страх невідомості паралізував їх і вони не хотіли їхати категорично. А друге – люди були заручниками обставин. Була жіночка з дітьми та паралізовані батьки. Вона каже: я не можу їх кинути. Третє — боялися, що розграбують квартири, бо там є мародерство. Люди час від часу виходили та перевіряли чи квартири цілі. Або коли пожежа, то встигнути погасити, коли йде бомбування. А були й такі, що їм було зручно. Це основні причини за яких люди не виїжджали.

– Чи знаєте, яка доля зараз цього підвалу?

– Людина, яка була нашим зв’язковим після одного з бомбувань, ми втратили із ним зв’язок, але хлопці скидали відео, як цей підвал розбомбили. Я бачив тих людей, яких я знімав. Там ось є одна жіночка, яка казала про купе, її накрили одіялом, і вона була притрушена цегляним пилом, вона була дезорієнтована. Було троє вбитих і 85 було поранено.

– Хронометраж документальної стрічки "Підвал" чотири хвилини, він знімався під обстрілами, чи все вдалося з першого разу?

– По нам клали міни, а ми тікали від цього. А назустріч нам їхав хлопчина на велосипеді. А ми сиділи в бронежилетах і касках, а назустріч він… у футболці й не тікав, а просто їхав. І це нас так вразило.

Перші рази, коли ми приїхали та ночували в Слов’янську, міни лягали кілометрів за сім від нас. І важко було заснути. Але, коли ми приїжджали в інші рази, ми настільки були втомлені, що лягали спати, а міни ще ближче лягали. І коли шибки трусилися, мене товариш будить і каже, що треба виїжджати, бо ближче лягає, а я не чув. Настільки ми стомлені були, що вибухів вже не чули. Хоч перший раз важко були заснути та звикнути. Старші люди і діти до того звикнути не можуть. Вони боляче реагують на це.

Фільм короткий, але, знімався з двох поїздок. Другий раз, коли ми їздили, то нас вже знали, особливо діти бігли обійматися. Ми вже були друзі. І були знайомі із батьками, із старшими ми були у дружніх відносинах. Тому коли я бачив, як розбомбили цей підвал, то було мені боляче. І в цей час я бачив цих людей ще в гіршому стані. Це важко.

– Окрім зйомок фільму, Ви ще займаєтесь волонтерством. Кому допомагаєте і де вже побували? Чи маєте план – куди далі?

– Я працюю волонтером при фонді "Добра і любові" в Києві. Вони займаються евакуацією людей і гумдопомогою. Побували вже майже у всіх гарячих точках. Це – Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель, Іванків, Стоянка, Харків. Ізюм, Слов’янськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк.

– Скільки людей, зокрема, старших, важкохворих, поранених, а також дітей було врятовано на Донбасі під час вашого перебування там?

– Загальна цифра була 860. Але, це те, що вивезли машини, не рахуючи важкохворих. Тому, що були поїздки, коли люди не могли самостійно вибратися. Дзвонять нам і кажуть заберіть бабусю, але, здається, вона вже "200". І ми підіймаємося, вона жила на дев'ятому поверсі, дим іде, ми дихати не можемо. Піднялися, а серед диму сидить бабуся і смажить щось на цеглі. Олена Іванівна – це я. Що вам потрібно? – відповідає. А ми кажемо: думали, що ви вже "200". А вона: не дочекаєтесь. Я поки недосмажу, то не поїду. Ми її вмовляли, що їдемо. А вона: ні, це мій край і кому я десь потрібна.

– Яка із поїздок на схід України для Вас була найважчою?

– Найважча остання… Одні перебували в Лисичанську, а інші вивозили з Сєвєродонецька. Це було дуже важко. Треба було брати між колесами ями, щоб не провалитися на мостові. Це требу було швидко і ювелірно проїхати всі моменти. Були старші люди, які не хотіли виїжджати. Тільки коли вже були прильоти, то вони благали, щоб їх забрали. І це створювало додатково напруження.

– Як родина ставиться до того, що Ви зараз робите?

– Знає тільки жінка. Бо, мати вважає, що я десь їжджу. Я їй не кажу, тому, що для неї це буде боляче. Хоч вона десь здогадується.

– Після перемоги, як людина творча, візьмете камеру і що підете знімати?

– У мене ще є багато незакінчених проєктів. І дуже хотілося б довести їх до кінця. Це таке бажання. А зараз, як і в усіх українців, у мене одне бажання – найшвидша Перемога.

Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.