“Я працювала в Волновасі на хлібозаводі “Афродіта”. Мене все влаштовувало, донька ходила до школи, вона гарно вчилася, чоловік сам на себе працював, ми жили своїм звичайним життям, було велике господарство, стадо овечок, ми мали три машини, – пригадує втрачене життя переселенка з Донбасу Анастасія. – Все, що було, ми втратили – три прямих влучення до будинок. Надії на нормальне життя не залишилось”. 

Війна забрала у жінки все, крім доньки, і змусила починати життя спочатку у новому статусі – ВПО. За оцінками міністерства соцполітики, сьогодні таких, як вона, майже 5 мільйонів. І їхня інтеграція у нових громадах проходить вкрай важко.

“Пересленцям складно, бо вони переживають велику втрату, – пояснює Юлія Третьяк, старша психологиня КМКЦ “Соціотерапія”. – Втрата житла – це втрата того місця, де було комфортно. Коли така людина переїжджає на нове місце, це не її вибір – вона змушена взяти те, що їй пропонують, і тому це для неї ще травматичніше”. 

Влітку 2022-го Україною пронеслася хвиля новин про конфлікти між переселенцями та мешканцями громад, у які вони переїхали. Анастасія на собі відчула, що таке бути чужинкою у власній країні: “Відчуваю я себе як вдома? Ні. Так, земля моя, люди мої, весь український народ, але я не вдома”.  

Експерти вирізняють кілька причин, які ускладнюють початок нового життя для переселенців. І головна – важкий ментальний стан, якого не розуміють ті, хто приймає переселенців у себе. 

“Внутрішньо переміщені особи мають свій важкий досвід. Люди, які не стикалися з воєнною реальністю, окрім новин по телевізору та сигналів тривоги, не можуть цього досвіду уявити”, – каже психологиня Наталія Зарецька. 

“Будинок згорів, машини згоріли, чоловіка побили так, що він був весь синій, на ньому ані міліметру без синця не було, у нього двічі голова була розбита, на спині дуже великі шрами, бо вони порізали йому спину, –  Анастасія досі не може пережити завданого росіянами болю. – Мене теж роздягали по пояс, перевіряли, дивилися… І просто вздовж дороги лежали трупи, а вони ходили повз. Вони нас примушували трупи збирати – шість з половиною тисяч трупів. Підлітки, жінки, діти, дуже багато російських солдатів було. І серед трупів дитинка плаче, мати шукає своє дитя – це дуже страшно. Воно не полишає мене, кожного дня сниться, і я посеред ночі прокидаюсь”. 

“Ключове – розуміти обом сторонам, що у них принципово різний життєвий досвід, і тому у них будуть різні реакції на одні і ті ж самі події, це нормально”, – Наталія Зарецька пропонує прокласти місток між ВПО та тими, хто їх приймає. 

Досвід пережитого може штовхати переселенців до різних реакцій: хтось плаче, хтось шукає розради у згубних звичках, хтось замикається в собі або впадає у стан депресії. Ці реакції можуть дратувати приймаючу сторону – звідси і конфлікти. 

“Люди, до яких приїхали переселенці, вони теж втомились, бо для них це не лише місія, а й навантаження, – пояснює Наталія Зарецька. – Існувала певна громада, а тут приїхала велика кількість нових людей зі своїми баченнями, зі своїми традиціями, зі своїм досвідом травматичним. І цим вони змінюють життя громади”.  

Рішення є: якщо ви ВПО, не соромтеся звертатися по психолічну підтримку. Фахівці допоможуть подолати наслідки травматичного досвіду і швидше адаптуватися до нового життя. Якщо ви приймаєте ВПО, пам’ятайте, що ці люди втратили все своє життя, і їм потрібен час, аби прийти до тями. 

Центри безкоштовної психологічної допомоги діють у Волинській, Львівській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Також працює всеукраїнський кол-центр психологічної допомоги:

Контакти центрів психологічної підтримки

Волинська область: (096) 845-04-50 (цілодобово), (050) 700-72-00, (067) 399-03-00, (066) 395-89-02, (068) 049-28-49.

Львівська область: 0 800 211 444, 0 800 331 945.

Івано-Франківська область: (068) 600-99-13.

Чернівецька область: (063) 170-70-17.

Гаряча лінія безоплатної психологічної допомоги: 0 800 100 102, працює щоденно з 10:00 до 20:00.

Для тих, кому вкрай важко психологічно адаптуватися на новому місці, у Києві відкрили кризовий центр, де різні фахівці надають послуги  абсолютно безкоштовно.

Телефони кризового центру “Соціотерапія”: (044) 524-89-90, (044) 258-68-91, (044) 524-44-71, (044) 524-34-93. 

“Особливість нашої програми в тому, що вона спрямована на відновлення психіки. Зараз кожна людина відчуває невизначеність, тривогу щодо майбутнього, – розповідає про роботу кризового центру Юлія Третьяк. – Багато людей відчувають дискомфортні фізичні стани, адже напруження в тілі – це теж наслідки тривоги. Може виникати безсоння, можуть з'явитися страхи”. 

Ще однією проблемою для переселенців зі сходу та півдня стало мовне питання. До війни Настя була російськомовною: “Зараз я намагаюсь говорити винятково українською мовою. Якщо людина поруч розмовляє російською, а я українською, я з нею розмовляти не буду”. 

“Мовне питання зараз загострилось, бо наша психіка у тривожній ситуації шукає, хто винен, – пояснює агресію до російськомовних Юлія Третьяк. – Як часто зараз кажуть, не говори мовою окупанта. Людина, яка говорить російською, відчуває відчуження, ізоляцію. Та якою б мовою не говорила людина, вона є громадянином України, зараз надважливо бути людяними, а все інше будемо вирішувати потім”. 

Рішення є: порада для ВПО – не агресуйте на зауваження щодо російської мови, але намагайтеся з повагою ставитись до мовних традицій того регіону, де ви зараз опинилися. Для тих, хто приймає ВПО – не робіть зауважень щодо мови спілкування, дозвольте людині самостійно ухвалити рішення щодо своєї мови. Пам’ятайте, що мова – це, можливо, єдине, що у них залишилось від колишнього життя. 

“Так, російська мова стала мовою окупанта. По тих громадах, які на собі відчули окупацію, це дуже яскраво видно, – підкреслює Наталія Зарецька. – На територіях, де вони демонстрували нелюдську жорстокість, ця жорстокість буде асоціюватись з російською мовою”.  

І це сприйняття зовсім не залежить від мови чи місця народження – лише від свідомості та громадянської позиції.

“У нас тут жіночка була, але вона з'їхала. Вона сама з Донецька. Ми навіть посварились, я думала, що я її вдарю. Щоправда, я її таки двічі рушником вдарила, бо я вже не втрималась, адже вона розмовляє чисто російсько мовою, а я на суржику, – каже переселенка з Волновахи Настя. – Ми з цією жіночкою дуже сварилися. Вона казала, що їй тут все не так – маленькі ліжка, дуже багато людей на кухні. Я кажу, а що вас не влаштовує? Ви скажіть “дякую” цим полякам, які надали це, зробили (йдеться про модульне містечко для переселенців – прим.авт.). У вас є дах над головою, у вас є де розігріти їжу, вам привозять продукти – ви взагалі ні про що не думаєте, а вас це все не влаштовує. Мене оці “бендери”, каже, не влаштовують. А я кажу: якщо ви будете так розмовляти, я буду з вами битися”.

Анастасія впевнена, що саме через таких, як її колишня сусідка, і виникає негативне ставлення до переселенців:

“Модульні будиночки місцеві обходять стороною, ніби цураються нас. Чому? Я не знаю. Може, тому, що ми з Донецької області”. 

Проблему такого непорозуміння необхідно вирішувати з обох боків. 

“З громадою треба працювати не менше, ніж з ВПО, – переконана психологиня Наталія Зарецька. – Ті люди, які приїхали з тимчасово окупованих, прифронтових зон в більш спокійні місцях країни, мають пам'ятати про вдячність людям, які їх прийняли. А люди, які приймають, мають право розраховувати на таку вдячність. Але разом з тим, вони мають демонструвати повагу і розуміння до того складного досвіду, через який пройшли ВПО”.  

Рішення є: якщо ви ВПО, не забувайте дякувати людям, які надають вам допомогу. Пам’ятайте, що вони вам нічого не винні. Якщо ви приймаєте ВПО, не вимагайте вдячності силоміць. Пам’ятайте, чому ми усі опинилися у такій ситуації. 

Анастасія так і не змогла почати нове життя на Київщині – жінка планує їхати в Польщу, подалі від ракетних обстрілів та повітряних тривог. Проте, понад усе вона мріє повернутися додому на Донеччину: “Я хочу до себе у Волноваху – більше нічого не хочеться”.