“До 5 березня я їздила щодня на роботу. Син в цей час був вдома з чоловіком. 4-го березня біля нашого будинку стався потужний вибух – ракета впала в сусідньому дворі. І в той же день наша лікарня оголосила про евакуацію жінок з дітьми до Львова. Ми порадилися з чоловіком і вирішили, що в першу чергу потрібно думати про безпеку сина. Він сказав мені: “Я собі не пробачу, якщо я вас тут не врятую”. У чоловіка хворі літні батьки, яких неможливо було вивезти, тож він лишився їх доглядати в Києві”. 

Зі Львова Тетяна з Артемом поїхали до Любліна, де гостювали два тижні в друзів, а потім виїхали до Італії.

“Я бачила, що ситуація в Києві тоді загострювалася, і не розуміла, скільки ще це триватиме. Відчувала лише, що потрібно рухатися туди, де будуть перспективи по роботі. В Італії привабило те, що ця країна тоді запрошувала медперсонал на посади, які ми обіймали в Україні. Єдина умова – це знання мови на рівні В, тобто intermediate”, – розповідає Тетяна. 

Поїхати за кордон подалі від обстрілів та блекаутів чи залишитися вдома попри війну: як зробити правильний вибір

Врешті-решт українська родина опинилася в маленькому містечку поблизу Турину. Їх дуже гостинно зустріли та забезпечили всім необхідним. І вже за тиждень дали окрему комфортабельну соціальну квартиру. 

“Купили нам всі реч,і які були потрібні, –  згадує Тетяна. – Дитину соціальна служба влаштувала в школу. Артем ходив також на мовні курси, школа сама платила за перекладача. Мені відразу запропонували інтенсивні курси італійської на два з половиною місяці, знайшлася клініка, яка згодом готова була взяти мене на роботу за фахом”. 

Тетяна ходила на курси, а Артем завів дуже багато друзів і гарно адаптувався – навіть брав участь у спортивних змаганнях з легкої атлетики. На перший погляд, життя в чужій країні складалося досить вдало. 

ʼ“Мігранти з України в порівнянні з іншими характеризуються дуже високою адаптивністю, – вважає Віталій Шморгун, професор кафедри психології НУБіП України. –  Вони швидше інтегруються в соціум, знаходять роботу, добре комунікують з місцевими мешканцями. Українці, які опинилися за кордоном, відзначаються високим рівнем інтелекту, обізнаністю і тямущістю, багато з них мають вищу освіту”. 

Проте, Тетяна почувалася в Італії не на своєму місці, адже її еміграція – це не омріяний вибір, а вимушеність. 

“Не зважаючи на чудові умови життя, гарних людей навколо, прекрасну природу, я не могла там залишитись. Для цього були вагомі причини: чоловік і робота. У нас дружна родина, і така довга розлука з чоловіком була нестерпна і для мене, і для сина. Я весь час думала, як чоловікові там самотньо і страшно самому. Я постійно стежила за подіями в соціальних мережах і навіть дзвонила йому, щоб повідомити про повітряну тривогу, уявляєте? А він сміявся з мене: “Авжеж, в Італії краще знають, коли нас бомблять!” – згадує Тетяна.

Тетяна зрозуміла, що її безпека та спокій – це не відсутність повітряних тривог та гарні умови життя, а бути поруч із коханим чоловіком в рідному Києві. Жінка усвідомила, що на відстані не може відчути бажану близькість. 

“На сьогодні є дві категорії родин, які перебувають в розлуці. Перші – в яких чоловіки воюють. Тут ситуація прозоріша, позаяк багато вояків схвалюють перебування сім'ї за кордоном. Це дає їм відчуття впевненості у безпеці рідних і допомагає концентруватися на військових завданнях. Інша ситуація – це коли чоловік не є військовим. В таких родинах тривала розлука може призводити до розриву: втрачається спілкування, порушуються соціальні зв'язки, зменшується прив'язаність”, – пояснює Віталій. 

“Якщо поставити на одну чашу терезів сім'ю та роботу, а на іншу – переїзд до Італії та все спочатку, тут навіть не може бути питань. Родина завжди на першому місці. Робота також є для мене важливою. Я багато років пропрацювала, в мене є свій авторитет, свої досягнення. Так, в Італії я могла б після закінчення курсів піти працювати за фахом. Але все одно мені б довелося починати з самого нуля”, – ділиться Тетяна. 

За кілька місяців від початку війни українці, які шукали безпеку за кордоном, почали усвідомлювати, що в момент втечі вони робили вибір між життям та смертю. Та згодом, коли відчуття безпеки потроху поверталося, ми стали помічати те, що втратили – друзів та рідних, звичний ритм життя, соціальний статус. 

“Потреба самовираження нікуди не дівається. Навіть в екстремальних умовах, людина хоче бути почутою і реалізованою. Це не завжди вдається: відсутність знання мови та налагоджених соціальних зв'язків впливають на стиль, стратегію та особливості життя наших людей за кордоном. До того ж, не кожен здатен починати з чистого аркуша: є певні вікові та індивідуальні чинники, які не можна ігнорувати”, –  переконує Віталій. 

Тим часом ситуація в Києві стала більш-менш стабільною: ворогів відігнали від столиці, а кількість обстрілів суттєво зменшилась.

“Буквально за п'ять днів до закінчення курсів з італійської мені зателефонували з  моєї клініки в Києві і попередили, що всіх працівників, котрі прийняли рішення залишитися за кордоном, буде звільнено, бо клініка має працювати на повну потужність. Це стало останньої краплею в прийнятті рішення, яке давно зріло – я хочу повернутися додому. Дякувати Богові, що нам було куди повертатися! Наш будинок не постраждав”, – Тетяна згадує, як робила свій вибір. 

“За даними різних соціальних опитувань, кількість наших переселенців у світі складає від 10 до 14 млн осіб. Певна категорія з них  – це ті, хто втратив своє житло. Ще одна категорія – це люди, котрі отримали травматичний досвід під час війни: втратили рідних, були свідками жахливих сцен. Чимало людей втратили свою роботу, і еміграція стала для них єдиною можливістю забезпечити свій базовий рівень життя. Вірогідність повернення таких родин залежить від особливостей адаптування в іншій країні і соціалізації”, – резюмує Віталій. 

Чимало українців, як от родина Тетяни, вже повернулися додому. Вибір між “вижити та померти” змінився вибором “де мені насправді краще”. Певним чином ми призвичаїлися до життя в умовах війни. Однак, масовані ракетні обстріли, блекаути, тривога з приводу холодної зими для багатьох знову загострили відчуття небезпеки. 

“До 10 жовтня, тобто до масованих ракетних обстрілів, в нас було досить налагоджене життя. Артем ходив до школи на змішаному навчанні, ми з чоловіком працювали. Тепер стало страшно. Скажімо, на Новий рік у нас під самими вікнами було збито іранські дрони. Ми переживаємо за себе, за сина, але все одно думок про переїзд немає. Це було би серйозним потрясінням і для мене, і для дитини. Не зважаючи на всі загрози, ми прийняли чітке рішення: лишитися вдома і триматися разом всією родиною в тих умовах, які є”, – обирає Тетяна. 

То як робити вибір, якщо навколо така невизначеність? І чи можна стабілізувати своє життя, коли в країні війна? 

“Ситуація стресоочікування, в якій опинилися українці і за кордоном, і на Батьківщині – вона дуже болюча. Її можна лише перетерпіти. Не мріяти, не філософствувати, а навчитися досягати найближчої цілі. Не варто планувати на півроку або на рік – плануйте на день. Плануйте одну-дві справи. Але намагайтеся довести їх до кінця – це важливо, тому що кожна завершена справа дає нам енергію, а кожна незавершена її забирає. Обов'язково підберіть собі форму відпочинку, щоб відновлювались тіло та психіка. Комусь підходить активність – спорт, прогулянки, а комусь – сон. Батькам корисні заняття з дітьми, наприклад, вивчення уроків: коли ти бачиш конкретний результат, відчуваєш, що процес контрольований”, – радить Віталій. 

Якщо озирнутися на 11 місяців назад, можна побачити, який довгий та складний шлях вже здолав кожен з нас. І як багато виборів ми вже зробили, аби продовжувати жити далі. 

“В лютому ми всі були в шоці, – пригадує Тетяна. – Тоді був хаос, в укритті було холодно, ми не знали, що робити і куди бігти. Зараз у нас в укритті і обігрів, і дитяча кімната, і все необхідне. І ми вже не перелякані. Ми звикли до цього. Ми знаємо, що робити. Діти подорослішали дуже за цей рік – років так на п'ять. І зараз вони не так бояться цих вибухів, вони знають, як треба діяти: взяли рюкзачки і пішли організовано в бомбосховище. І хоча зовнішні обставин не змінилися – йде війна, летять, лунають вибухи, – змінилися ми самі”. 

“Люди гостро почали відчувати власну ідентичність. Формуються нові поняття, ідеали, знання. Багато людей усвідомили себе українцями, і на перше місце стають моральні принципи, – ділиться спостереженнями психолог Віталій Шморгун. – В очікуванні Перемоги нам дуже потрібна віра та оптимізм. Свій внутрішній стан можна стабілізувати, максимально заповнюючи часовий простір потрібними справами, щоб не було часу для руйнівних думок. Тоді наші внутрішні ресурси не будуть вихолощені, а допоможуть нам жити далі”, – запевняє Віталій.  

Джерело