Станіслав Чернов — боєць морської піхоти ЗСУ. До повномасштабної війни мешкав у Миколаєві. У перші дні після вторгнення РФ перевіз родину в безпечне місце, а сам пішов до військкомату. Разом з побратимам виконував завдання на Миколаївщині, Херсонщині та Донеччині, де отримав поранення обох ніг і був госпіталізований.
Зараз військовий разом зі старшою донькою Ангеліною проходить реабілітацію в Одесі. Декілька років тому у дівчинки стався інсульт спинного мозку, тепер вона заново вчиться ходити. Через тяжкість отриманих травм Станіслав Чернов, ймовірно, вже не зможе повернутися до служби. В інтерв'ю Суспільному морський піхотинець розповів про війну, поранення та американську зброю.
Пам’ятаєте той день, коли ви для себе вирішили, що збираєте речі і йдете на війну? Чи було страшно?
Страшно не було насправді. Було дуже несподівано. Все це почалося рано-вранці й люди почали панікувати. Я вирішив перевезти сім’ю в інше місце. 25-26 числа пішли чутки, що Херсон вже здали й вони направляються в сторону Миколаєва. Ми зібрали все, що можна було зібрати й виїхали в Миколаївську область, 180 км від Миколаєва. Прибувши туди, почали якось говорити з сім’єю. У мене старша донька не ходить, а молодша лише в грудні народилася.
Коли я вивіз свою сім’ю, у Миколаєві залишилися мої батьки та теща з тестем, вони не захотіли їхати. У них перша вулиця з боку Херсону і я розумів: перше, куди може зайти ворог — це вони зайдуть до моїх батьків.
Ви несли службу на півдні України. Розкажіть, чим саме ви займалися?
Прибувши до військкомату, я запитав, які війська є. Я хотів у повітряно-десантні війська або у морську піхоту. У десантників не було місця і мені запропонували морську піхоту – 36 бригада. Вже через декілька днів нам дали задачу направитися до села Костянтинівка — захищати позицію, де була велика кількість паливно-мастильних матеріалів, які дуже були необхідні для логістики росіянам, які намагались пройти в сторону Одеси.
Коли ми прийшли до військкомату, ми всі були добровольцями. Не було жодної людини, яку би викликали по повістці. Повістки почали видавати дуже-дуже пізніше. З мого взводу, де в мене було 30 чоловік в підпорядкуванні, там не було навіть контрактників, всі – добровольці.
В один з етапів почалася підготовка до звільнення Херсона. Чи була віра у те, що все вийде?
Ми завжди віримо в те, що ми робимо, інакше навіщо тоді починати. Що стосується Херсона, вже тоді ходили розмови, що ми його відіб'ємо найближчим часом, тому нас направили в сторону міста Снігурівки. Забрали всіх добровольців, а тих хто сумнівався – не брали. Ми пробули там три тижні та після цього прибули для комплектації в місто Миколаїв.
Ви не просто рядовий, ви людина, у підпорядкуванні в якої знаходилися інші бійці. Чи бачите ви різницю людях, що приходили служити з початку повномасштабної війни і зараз?
Ні, насправді не бачу. За півтора місяці перед пораненням до нас прийшли зовсім "свіжі" хлопці, які проходили навчання у Британії. Вони ніде до цього не були і були добровольцями — це в основному були з Західної України. У них було одне: "Нам потрібно забрати своє і повернутися додому". Вони не були втомлені, хотіли щось робити, тому завжди вчились і завжди показували гарний результат.
Ви отримали поранення обох ніг. Як це сталося?
Це сталося звичайно… Був прорив зі сторони села Водяне. Ми знаходились у посадці і не було взаємодії з іншими нашими хлопцями. Побачивши, як декілька людей направляються в наш бік, я вирішив перевірити. Взяв пару хлопців і вирушив на зустріч. Виявилось, це були наші хлопці. Перевірили пароль, побачили шеврони. Я підійшов поспілкуватися, бо вони були з іншого батальйону, і в цей час почався обстріл наших позицій. Це була або артилерія, або танк — було незрозуміло, тому що не було чутно прильотів, а лише вибух.
Були просто відчуття, що в тебе оніміли ноги. Я був поруч з бліндажем і сховався туди. Позаду мене, де відбувся вибух, були побратими, з якими я балакав. Один з хлопців, який був у бліндажі, вийшов і почав допомагати їм. Потім ми всі спустились у бліндаж і нам почали надавати допомогу.
Поранення були різні. Одному хлопцю відірвало руку, іншому поламало ключицю, а мені зламало дві ноги. Одразу на позицію викликали евакуацію. На щастя, вона приїхала дуже швидко: буквально 40-45 хвилин і нас вже евакуювали з місця поранення.
У мене буде медична комісія, яка скаже, чи можу я продовжити службу в морській піхоті, чи ні. Я розумію, що моє поранення "тяжке" і вони скоріше за все не дозволять нести службу у морській піхоті.
Чи доводилось вам власними очима бачити смерть побратимів або ворогів?
Побратимів, на щастя, я не бачив смерті. Звісно, у нас були втрати, але поруч з ними в цей момент я не знаходився.
Ворогів я не бачив, але хлопці, які знімали на дрон нашу роботу, дуже нас хвалили і раділи, що ми в них є. Я можу впевнено сказали, що декілька десятків я зі своїми хлопцями знешкодив цих нелюдів.
За свої хлопців завжди дуже-дуже велика радість. Вони геть молоді і кожен постріл хочуть зробити так, що не було розміну або промаху. Після кожного пострілу роблять поправки, щоб ворог не встиг нікуди переміститися, і точно попасти туди, де вони знаходяться.
Чи змінилася якість техніки, професійність людей? Чи є радикальні зміни, які вам довелось спостерігати за цей час?
Я вам можу сказати, що все добре змінилося. Ми пробували американські та радянські набої. Радянські набої — з трьох снарядів жодний не вистрілив, американські — всі три потрапили туди, куди потрібно було. Тому з забезпеченням не було жодних проблем. Ми в день могли вистріляти на 82 мінометі десь 30-40 пострілів, а коли перейшли 60 мінометі, то хлопці робили до 150 пострілів в день.
На реабілітації ви знаходитесь разом зі своєю донькою. Розкажіть, як підтримуєте один одного?
Знаєте, це така серйозна тема. У мене дитина півтора року займається, але поки не ходить. Підтримуємо один одного… У неї ніколи не буває поганого настрою. Вона думає про краще, вона знає, що треба йти вперед. Вона займається тим, що їй подобається. Її підтримка — це її посмішка. Вона для мене дуже дорога, цінна і люба.
Вона завжди поруч. Зараз я трохи почав ходити на милицях, вона завжди потримає милиці й десь посміхнеться. Ми завжди були близькі, особливо після того, коли в неї таке сталося.
Давайте з вами поговоримо про більш глобальне питання. Як вважаєте, що зараз має статися, щоби ми перемогли росіян у цій війні?
Насправді ми робимо все, що можливо. На мій погляд, не вистачає інколи людей, аби, як кажуть, гуртом взятися. Бачу, що багато військових перебувають будь-де, як у тилу, так і в Донецькій області, наприклад, але коли проходить прорив, то дуже не вистачає людей. Тому треба давати більше сил саме на першу лінію, де потрібні люди, які будуть тримати наші позиції.
Читайте також Навчитися ходити заново: як в Одесі реабілітують військових після поранень на фронті Як блогер та тренер став бійцем ТрО: інтерв'ю з військовим одеської 126 бригади "Наша бригада визволяла Ізюм": інтерв'ю з пораненим десантником з ОдещиниЧитайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
Джерело
