Тріщини на стінах та покрівля, що протікає: у такому стану наразі перебуває Театр юного глядача в Одесі. Кошти на реставрацію фасадів та даху мали виділити з обласного бюджету до початку повномасштабного вторгнення, однак цей процес відтермінували. Як співробітники своїми силами утримують будівлю, кореспондентці Суспільного розповіла директорка-художня керівниця театру Оксана Бурлай-Пітерова.

Як живе зараз Театр юного глядача? Як змінився колектив за ці майже два роки повномасштабного вторгнення?

Театр юного глядача продовжує працювати. Навіть після початку повномасштабного вторгнення нам потрібно було лише три дні, щоб запрацювати. Ми працювали в онлайн-форматі майже місяць. Ми зробили дуже багато онлайн-проєктів. Це були віршеві флешмоби, ми читали українські казки для дітей, робили перформативні читання на сцені. Все це було в онлайн форматі, тому що було важливо не втратити цей зв’язок з глядачами і взагалі якось триматися.

Театр — це живе мистецтво, тому довго акторам не працювати неможливо, тому що вони втрачають свою форму. Потім ми почали грати вистави в бомбосховищах, в паркінгах, шукали місця, де б безпечно зібрати дітей, дорослих і грати виставу.

Цікаво від вас почути історію цієї будівлі, тому що це архітектурна пам’ятка нашого міста, їй понад сто років.

Будівля — це архітектурна пам’ятка місцевого значення 1916 року. Вона була замовлена родиною Анатра, архітектор Дмитро Лінецький. Йшла Перша світова війна, коли була побудована ця будівля, її віддали під шпиталь. У 1918 році тут був клуб Червоної армії. Потім, у 1926, був будинок преси імені Михайла Коцюбинського, тут перебували літератори, художники. Взагалі цей будинок був побудований як будинок літератури та мистецтва.

У 1930 році тут працював єврейський державний театр, а далі, в 1944, сюди переїхала львівська оперета, яка і стала основою нашого театру музичної комедії. І вже у 1982 році театр юного глядача переїхав у цю будівлю. Капітальний ремонт тоді закінчився у 1989 році. На моїй пам’яті, я працюю в театрі з 1991 року, не було ні капітального ремонту, ніякого фундаментального перекриття даху або фасаду.

Розкажіть свою історію, пов’язану із театром. Ви були акторкою?

Я прийшла в цей театр у 1991 році, я була зовсім молода, не дуже розуміла, що таке театр. Я закінчила Дніпропетровське театральне училище і мене взяв сюди працювати наш головний режисер, заслужений артист України Володимир Михайлович Наумцев, який пропрацював в нашому театрі 25 років.

Директором-художнім керівником стала у 2017 році. Мені ставили питання: “Нащо воно мені потрібно? Для чого обрала такий складний шлях?" Адже в мене все складалося в акторському і режисерському плані дуже добре. Я відповідаю: тому, що мені болить за цей театр. Я знаю його за кулісами, я знаю його і в глядацькому залі, й мені хотілося зробити щось гарне для театру. Я відчувала в собі сили змінити щось на краще. Тому, я вже сьомий рік працюю директором-художнім керівником цього театру.

Знаємо, що наразі у театру є проблеми з покрівлею, дах тече. Яка ситуація з ремонтом?

Наразі, так, є проблеми з дахом, покрівлею і фасадом театру. Ці всі проблеми мали б вирішитися ще років 15 тому, але були різні причини. Багато чого змінилося в нашій владі. Коли стала директоркою, почала писати листи, питати, як це зробити, де знайти кошти. Наш театр підпорядковується області, тому ці кошти мали надати з обласного бюджету.

У 2020 році під час карантину ми зробили проєкт, бо для того, щоб робити ремонтні роботи, треба зробити науково-проєктну документацію, згідно з якою будуть робити ремонт. Потім, 21 лютого 2022 року, до нас прийшли підрядники й ми обговорювали, з чого починати, мав початися ремонт. 24 лютого почалася війна і взагалі ці розмови ми припинили.

Проєкт, який ми зробили у 2021 році, він втрачав свою актуальність. Будівля з роками має властивість псуватися, тому обсяг робіт буде більший. Ми не просимо ремонт усього театру, хоча б треба перекрити дах, щоб в нас не протікало. Тому що, коли ми працювали в мирний час, ми заробляли гроші, самі латали свій дах, чекаючи на великий ремонт. Але зараз, під час війни, ми приймаємо мало глядачів, тому що наше укриття вміщує всього 90 глядачів. Тому ми не можемо зараз заробляти стільки, щоб ще латати дах, ремонт потрібен капітальний.

Ми працюємо. Хочу запевнити глядачів, що у нас нічого не обвалюється, не падає на глядачів. У глядацькій залі більш-менш нормально, теж є свої проблеми, але ми розуміємо, що якщо ще декілька років буде протікати дах, то ми вже можемо втратити цю будівлю і нам треба буде зупинити роботу.

Чи можемо говорити, що будівля в аварійному стані?

Вона в задовільному стані, так прописано в документі. Якби вона була в аварійному стані, ми б припинили роботу, ми за цим слідкуємо. Перш за все — це безпека наших співробітників і глядачів.

З огляду на те, що проєкт втрачав свою актуальність, ми питали чи можна щось зробити принаймні з дахом. Ми розуміємо, що всі кошти мають витрачатися на ЗСУ. Тому, що хлопці там воюють за те, щоб ми тут могли ходити до театру, до музеїв, вчитися. Вони кладуть свої життя. Тому, всі кошти мають йти їм. Але, з огляду на те, що під час війни дуже важливі культура і мистецтво, тому що люди хочуть ходити до театру, люди хочуть долучатися до культури. Тож, ми говоримо про те, що все ж зробити дах нам потрібно.

Наразі нам зараз обіцяють зробити ремонт даху, але це дуже не швидка процедура. Коли зроблять нам підрядники ремонт, тільки потім їм виплатять ці гроші. Ремонт може йти дуже довго. Наразі стоять будівельні риштування біля нашого театру, але коли почнеться, а головне коли закінчиться ремонт — ніхто не знає.

Під час мітингів в Одесі біля міської ради люди виступали проти виділення бюджетних коштів на ремонт суду і Театру юного глядача, хоча ви підпорядковуєтеся обласному департаменту. Були плакати: “ТЮГ зачекає”. Що ви відчували в ці моменти?

Я дуже радію і тішуся за наше громадянське суспільство. Я дуже рада, що у нас люди не байдужі, що людям болить і що люди виходять і говорять. Чесно, коли я побачила хлопчика, який тримав плакат “Я не хочу в ТЮГ, я хочу дрони”, у мене заболіло дуже. Зараз всі згодні з тим, що культура і мистецтво під час війни дуже важливі. Культура — це стрижень і фундамент нації.

Подекуди вже писали: “Навіщо взагалі цей театр? Кому він потрібен? Зараз війна”. Так не можна говорити, так говорять люди, які ніколи не були в театрі. Коли я читаю допис “Для чого ремонтувати театр, якщо прилетіла ракета в Спасо-Преображенський собор?”, мені стає смішно. То для чого жити, якщо ми все одно всі помремо? Так не можна говорити, але я розумію напругу в суспільстві, дуже довго триває війна.

Кожну виставу починаємо з того, що ми нагадуємо, що йде війна, що гинуть люди. Ми починаємо вистави з вшанування пам’яті загиблих. Немає різниці яка вистава — дитяча чи доросла, всі встають і вшановують пам’ять. І ми не називаємо це культурний фронт, тому що фронт у нас один, там на передовій. В нашому театрі ми називаємо це культурний спротив.

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

Джерело